А небо плаче сірими дощами, Змиває все, що на душі болить, Все, що було і є зараз між нами, Усе, що могло б бути, тане вмить. Я знов не я... Себе я загубила, Тримаючись за те, чого нема. Боролася та більше вже несила, Бо в відповідь лише глуха пітьма. Звісно, ти маєш право обирати, Як будувати свій життєвий шлях, Пріоритети в ньому розставляти, Лиш я тобі ніхто і звуть мене ніяк. Чому ж усім цим досі переймаюсь? Це ж не любов! Її б впізнала я. Та лиш з тобою поруч посміхаюсь, Ти барвами наповнюєш життя. Але чи варті ті хвилини щастя Годин очікувань в полоні самоти, Коли гадаю знов і знов, чи вдасться Тобі для мене бодай мить знайти? Не варті. Не дурна, все розумію, Коли щось дійсно хочеш, то знаходиш час. Та лиш про одного тебе я мрію, Того, хто воскресив вогонь, коли він згас. Кортить, і руки тягнуться до телефону А раптом написав? Наївна я. Але ж я хочу! Знов знімаю заборону, Пишу, відповідаєш і... не ті слова....