Сумний день. Війна все ближче й ближче підбирається до мого рідного Харкова. Вже багато було сказано і написано про той жахливий теракт, який стався сьогодні під час мирної ходи патріотичних харків'ян. Мені також є що про це сказати. Я стояла біля пам'ятника Шевченку разом з сотнями інших харків'ян, які прийшли туди для того, щоб згадати та віддати шану героям-харків'янам, які поклали своє життя за свободу України. Першим відчуттям, яке заполонило все моє тіло, коли з імпровізованої сцени сказали про те, що в районі Палацу спорту трапився вибух і постраждали люди, був страх. Але тривав він буквально якісь секунди. Я озирнулася навколо. Я не одна. Нас багато. Разом - ми сила. Боятися нема чого. І від страху не залишилося й сліду.
Є такі переломні події, які змінюють щось глибоко всередині тебе, змінюють так, що ти починаєш дивитися на світ якось по-іншому. Те, що мало значення, хвилину назад, здається вже нічого не вартим. Натомість, важливими стають зовсім інші цінності. Багатьох з нас змінив Майдан і те, що сталося в нашій країні після нього. Але, в то й же час, багато людей за цей останній рік так нічого і не збагнули. Вислів "Моя хата з краю", на жаль, до сих пір актуальний. Але сьогодні, коли були вбиті ні в чому не винні люди, вбиті посеред білого дня не десь там, в зоні проведення АТО, а в нашому рідному мирному місті, вбиті жорстоко та цинічно, цей факт не може залишитися не поміченим, навіть з боку "байдужих" людей. Це саме та подія, яка "ламає" щось всередині людей, і моє світосприйняття сьогодні було "зламано".
Це ж скільки злості та ненависті повинно бути в душі у людини, щоб вона змогла вбити іншу людину? Вбити жінку, підлітка, дитину лише за те, що вони хочуть жити в своїй рідній країні, за те, що вони виступають проти цієї жахливої війни... Ні, мені точно не вдасться збагнути, як так можна було вчинити. Я не суджу тих, хто це скоїв. Світ і так розставить все на свої місця. Просто мені боляче від того, що сьогодні сталося. Це була своєрідна межа, яка сьогодні була перетнута. Війна вже дихає нам з вами в потилицю, а ми до сих пір не хочемо цього помічати. Так може вже досить це робити? Може нарешті вже прийшов той час активних дій, об'єднань та великих змін, перш за все, у своїй власній свідомості? Що ще повинно трапитися, щоб ті, хто сидить сьогодні на диванах та весь час криє лайливими словами державу та владу, нарешті зрозуміли, що нічого в нашому житті, в житті міста та в житті країни не зміниться до тих пір, поки вони не візьмемо на себе відповідальність і не почнемо змінюватися та діяти самі? Скільки смертей нам ще необхідно, щоб це зрозуміти!?
Я безмежно сумую за всіма світлими душами, які полягли за свободу моєї рідної України, на Майдані і в зоні АТО, в селах і в містах Донеччини та Луганщини, а також на "мирних" вулицях мого Харкова. Вічна вам пам'ять і слава! Хочу вірити і вірю, що ваші жертви не були даремними. Ми всі зможемо об'єднатися і відстояти свою країну, свою свободу і своє майбутнє! Слава Україні!
P.S. Хочу поділитися з вами декількома світлинами та відео з сьогоднішнього маршу та панахиди по загиблим Героям АТО, троє з яких, до речі з мого рідного селища Пересічне: Пакало Олексій Іванович, Колодій Сергій Володимирович та Саіпов Кудайназар Алімбоєвич. Пишаємося вами, наші герої!
Комментарии
Отправить комментарий