А небо плаче сірими дощами,
Змиває все, що на душі болить,
Все, що було і є зараз між нами,
Усе, що могло б бути, тане вмить.
Я знов не я... Себе я загубила,
Тримаючись за те, чого нема.
Тримаючись за те, чого нема.
Боролася та більше вже несила,
Бо в відповідь лише глуха пітьма.
Звісно, ти маєш право обирати,
Як будувати свій життєвий шлях,
Пріоритети в ньому розставляти,
Лиш я тобі ніхто і звуть мене ніяк.
Чому ж усім цим досі переймаюсь?
Це ж не любов! Її б впізнала я.
Та лиш з тобою поруч посміхаюсь,
Ти барвами наповнюєш життя.
Але чи варті ті хвилини щастя
Годин очікувань в полоні самоти,
Коли гадаю знов і знов, чи вдасться
Тобі для мене бодай мить знайти?
Не варті. Не дурна, все розумію,
Коли щось дійсно хочеш, то знаходиш час.
Та лиш про одного тебе я мрію,
Того, хто воскресив вогонь, коли він згас.
Кортить, і руки тягнуться до телефону
А раптом написав? Наївна я.
Але ж я хочу! Знов знімаю заборону,
Пишу, відповідаєш і... не ті слова.
І так по колу. Осінні дні минають
І сіра мряка все ріднішою стає,
І сирість з вітром більше не проймають,
І сонце охололо, тепла вже не дає.
Стомилася... Клята роздвоєність моя,
На дві частини знову розриваюсь.
Розум кричить: "Біжи!" Але душа уся твоя.
Вона тебе знайшла. Я залишаюсь.
На дві частини знову розриваюсь.
Розум кричить: "Біжи!" Але душа уся твоя.
Вона тебе знайшла. Я залишаюсь.
Комментарии
Отправить комментарий