У нас в народі існує повір'я, що в Святвечір трапляються різноманітні дива. Згадати хоча б гоголівську "Ніч перед Різдвом"... "Та це ж вигадки!", - можете сказати ви, - "Не існує в нашому житті ніяких чудес, це все лише казочки для дітей". На жаль, більша половина дорослих саме так і вважає. Мабуть, в цьому і є одна з найбільших проблем сучасного суспільства - загнані своїми повсякденними турботами та переживаннями, ми перестали вірити в дива. А вони, насправді, оточують нас всюди. Ми забули, як колись були дітьми і раділи здавалось би таким звичайнісіньким речам, як посмішка мами чи катання на плечах тата, забули з яким нетерпінням чекали в Новий рік на прихід Діда Мороза, і з яким блиском в очах буквально на крилах "летіли" до ялинки, щоб якнайшвидше розгорнути такі довгоочікувані подарунки. Ми вірили в казку, мабуть, саме тому вона й траплялася в нашому житті.
Але є люди, яких не вразив вірус дорослого скептицизму, люди, які, подорослішавши, зуміли зберегти в своєму серці ту щиру дитячу віру в дива і намагаються ділитися нею з іншими. Саме такою людиною і є Світлана Денисова, чия виставка текстильних ляльок під назвою "Час чудес" відкрилася 6 січня 2015 р. у ІВЦ "Бузок". Довго обираючи, що б таке цікаве відвідати в ці святкові дні, щоб і настрій собі підняти й потім про це все написати, чомусь я зупинилася саме на цій виставці. Можливо, тому що сама колись була маленькою дівчинкою і полюбляла гратися ляльками. А можливо, і тому що в моєму житті вже давно не траплялося ніяких чудес, а мені так хотілося їх побачити і відчути.
Дата відкриття виставки "Час чудес", на мою думку, була підібрана ідеально - магія різдвяного вечора разом із очікуванням чогось дивовижного й казкового апріорі створювали неповторну атмосферу для всіх її відвідувачів. Людей було небагато - в основному жіночки у віці. Але мені вдалося помітити й кілька чоловіків. Як стало відомо пізніше, один із них виявився чоловіком Світлани, ще один - її хорошим другом. Щодо кількох інших, то тут мені на думку прийшли лише дві здогадки - або цих чоловіків силоміць затягнули на цю виставку їхні дружини, або вони просто випадково забрели туди із сусіднього залу. Так чи інакше, радувало те, що в нашому шаленому житті залишається хоч щось постійне - попри всі звинувачення чоловіків в тому, що за останні кілька десятиліть вони стали занадто "жіночними", ляльки їх як не цікавили раніше, так і не цікавлять зараз.
Відкрилася виставка привітальним словом її автора Світлани Денисової - невеличкої, зовні нічим не примітної жіночки середньої статури. Таких ще називають "сірими мишками". Та вірно говорять люди, що "зовнішність оманлива". Хто б міг подумати, що за цією скромністю та непримітністю ховається такий надзвичайний талант і така яскрава особистість. От і я не могла б, допоки не побачила творіння цієї жінки. Але про все по порядку. Перш за все, Світлана поздоровила всіх присутніх з Новим роком, і вже потім почала говорити безпосередньо про виставку. "Мені дуже хочеться поділитися зі всіма вами своїми маленькими чудесами, щоб ви хоча б на хвилинку повернулися в дитинство, згадали, яким воно було безтурботним, безхмарним і радісним",- висловила свої сподівання Світлана. Після чого нас всіх запросили в невеличку виставкову залу, де власне й повинна була трапитися якась магія..
Зала була такою маленькою, що десять чоловік в ній здавалися цілим натовпом. Але всі поводили себе досить чемно і якимось дивом не заважали один одному роздивлятися рамки з ляльками, якими були увішані всі стіни кімнати. Останні ж, як на мене, дійсно виявилися казковими, причому кожна з них вражала по своєму. Кожна лялька мала свій неповторний образ та характер, і все в них було продумано автором до найменших деталей, починаючи з зачісок та аксесуарів, та закінчуючи позами, в яких вони немов застигли в повітрі. Тут вам були і безтурботна Рибалка Соня, і незрівнянна Східна красуня, і невагомий Янгол, і витончена Балерина, і невловима Птаха щастя, й українська Маруся з гусями, і ще багато інших, не менш вражаючих ляльок, назви яких мені чомусь не вдалося запам'ятати. Та була серед них одна особлива лялька, яка найбільше привернула мою увагу. Без сумніву, це була "моя лялька". Звали її Весела Пуговка (так, саме Пуговка, бо українське слово "гудзик" ну аж ніяк не підходить для імені цієї ляльки). Блакитні очі у вигляді ґудзиків, посмішка на все обличчя, скуйовджене волосся, в якому заплуталися ґудзики, яскраве блакитне платтячко, все усипане знову ж ґудзиками, намисто, браслети та навіть капці - виготовлені з...так, правильно, з різнокольорових ґудзиків. Пуговка кудись весело чи то біжить, чи то летить, тримаючи в одній руці маленького ведмедика. Це може звучати дивно, але в цій ляльці я побачила себе. В душі - я така ж безтурботна, весела та яскрава, як Пуговка, хоча доросле життя іноді змушує мене про це забувати. Але звідки про це дізналася Світлана? Побачивши Пуговку, моє обличчя автоматично розпливлося в посмішці. Було таке відчуття, що в той момент я віднайшла щось надзвичайно дороге мені й рідне, про існування чого вже й забула, бо воно було в моєму житті так давно. "Справжнє диво!", - подумала я, і кинулася спостерігати за іншими відвідувачами виставки.
По мірі пересування залою та розглядання ляльок, обличчя людей якимось дивним чином змінювалися. Вони ставали добрішими, більш відкритими та усміхненими. Мені навіть здалося, що кожен із відвідувачів в той вечір також знайшов "свою ляльку", яка допомогла повернутися в дитинство і побачити себе справжнього без всієї цієї дорослої мішури. Ляльки творили з людьми справжні дива! І відбувалося це чи то завдяки магії різдвяного вечора, чи то завдяки неперевершеному таланту Світлани Денисової, чи то завдяки об'єднанню першого з другим.
 |
| Весела Пуговка |
 |
| Рибалка Соня |
 |
| Улюблена лялька |
 |
| Східна красуня |
 |
| Янгол |
 |
| Птаха щастя |
 |
| Великий балет |
 |
| Маруся з гусями |
Таким чином, назва виставки "Час чудес", на мій погляд, себе цілком виправдала. В тій маленькій кімнатці, зі стін якої на серйозних дорослих людей дивилися десятки немов живих очей, ми всі потрапили у справжню казку - казку свого дитинства, де зустрілися із самими собою. Чи це не те чудо, на яке ми всі так давно чекали і яке так хотіли відчути в своєму житті? Дякую Світлані Денисовій та її лялькам за ту казку, яку вони подарували мені та всім відвідувачам виставки "Час чудес" у той надзвичайний святковий вечір!
Комментарии
Отправить комментарий